Новая литература Кыргызстана

Кыргызстандын жаңы адабияты

Посвящается памяти Чынгыза Торекуловича Айтматова
Крупнейшая электронная библиотека произведений отечественных авторов
Представлены произведения, созданные за годы независимости

Главная / Художественная проза, Малая проза (рассказы, новеллы, очерки, эссе) / Литература на языках народа Кыргызстана, Твори українською мовою / Переводы
© Айдарбек Сарманбетов, 2015. Все права защищены
Перевод произведение публикуется с разрешения автора
Не допускается тиражирование, воспроизведение текста или его фрагментов с целью коммерческого использования
Дата размещения на сайте: 18 сентября 2020 года

Айдарбек Имангазиевич САРМАНБЕТОВ

Скотиняка

Переклад оповідання Айдарбека Сарманбетова на українську мову.

Вперше опубліковано: http://che.cn.ua/index.php/different/blogs/item/4120-ajdarbek-sarmanbetov-opovidannya-skotinyaka

 

Він нічим не відрізнявся від своїх однолітків, яким під тридцять, – непоказний, низенький, худорлявий молодий чоловік.

Весь час був сам по собі, ходив з опущеною головою, похмурий. Ні з ким і ніколи не мав справи. Батько чи сусід, або друзі, – для нього різниці не було… Нікого не вважав він своїми близькими, ніби всі довкола були чужими, анітрохи не кращими за тих  незнайомців, що мешкали в інших будинках, на інших вулицях...

Існував крім нього ще якийсь інший люд? Та нехай вони всі пощезнуть, навіть якщо земля перевернеться догори дриґом, якщо настане судний день! – йому все було пофіг… Переймався лише власною персоною. Не виявляв ані краплі інтересу, емоцій та співчуттів!.. Тому й ладнати бодай із ким-небудь, дружити та любити когось зовсім не прагнув; вічно здавався відстороненим, якимось недолугим. Лише б його самого ніхто не чіпав... Ні про що ніколи не думав, хіба що – про повсякденні дріб’язкові справи, й удавав із себе повну ницість, порожнечу. Ніби тварину. Худобину. Скотиняку!..

Його неможливо було уявити без навушників у вухах, приєднаних до мобільного або плеєра, – адже увесь день: на вулиці, вдома і на роботі, навіть коли треба лягати спати, – він їх не знімав. Гуркітлива, набридлива зарубіжна музика увесь час гриміла у нього в вухах. А про що там так голосно співають, він не розумів: мова чужа, та й не було у нього бажання збагнути – навіщо ж напружувати мозок?!.. Найголовніше – були б вуха весь час зайняті, лише б гриміло що-небудь у певному ритмі… Отож без усього цього його не можна було навіть уявити. У цьому сенсі він був неначе закінченим наркоманом! Не дай, Боже, трапиться щось із навушниками чи плеєром, – ну, скажімо, враз щось перегріється, зависне, – тоді він ставав розгубленим, поганим, шаленим, зривав зло на оточуючих.

На жаль, останнім часом у нашому житті додалося таких пустоголових горе-чоловічків. Вони скрізь – і на вулиці, і в навчальних закладах... Навіть в уряді та парламенті розвелися!.. Зовсім не читають книжок, щоб віднайти в них мудрі думки, взагалі не слухають хоча б дещиці того цінного і людяного, що додає розуму. Мабуть, вони – це так звані «техно-мутанти», породжені цивілізацією й технічним прогресом, тільки що йдуть назад, по низхідній… А може бути, – отакі бранці цифрових технологій, все одно що мухи-цокотухи, обділені розумом та людськими якостями, у яких голова – лише видимість. Науковою мовою їх ще називають «віртуальними рабами». Це недалеко від істини...

У Марлена не було справжньої роботи, але зовні він нібито працював. Коли хтось запитував його про роботу, він завжди відповідав, що трудиться... «техніком». Хоча який із нього технік?! Колись ледве закінчив школу, і татко повів його вступати до політехнічного інституту, але туди синок не пройшов. Власне, інакше й бути не могло… Після цього він став помічником монтера районної електричної мережі, – тим більше, що ця організація була поруч із його будинком, – і пропрацював там два чи три роки. Ось і вся його освіта...

Одного разу, прочитавши оголошення на дверях будівлі, де працював, подався на посаду помічника техніка-освітлювача обласного театру. Головне, там не треба було щодня трудитися, неначе навіжений. Та і його присутність чи відсутність на роботі нікого особливо не чіпала… Тож йому тільки цього й треба було. Головне, щоб ніхто не турбував його, не ліз зі своїми докорами або незрозумілими промовами, порадами...

Коли в театрі мала відбутися якась постановка, він займався на сцені переміщенням потрібних речей, – просто виконував доручення свого шефа, куди б той його не відсилав… Траплялося, у техніка були якісь «невідкладні справи» (а насправді – важке похмілля), й тоді Марлену доручали займатися освітлюванням вистави. От і вся його робота... Начальник йому не довіряв, бо той не вникав у суть вистави, тому й освітлював сцену, як заманеться, – і його не хвилювало де, в яких саме місцях та яким кольором освітлювати, чи підходить наразі таке освітлення того чи іншого образу, події, що відбувалася на сцені. А чого було очікувати від нього, коли поряд – своє, таке бажане, грає в навушниках, то плювати він хотів на виставу й на її зміст!.. Яке йому взагалі діло до спектаклю?!.. Тому до нього зверталися тільки в особливих випадках, коли становище ставало вже зовсім безвихідним.

Тато його був заслуженим геологом, справжнім фахівцем своєї справи, котрий мав незаперечний авторитет серед своїх колег. У ті далекі вісімдесяті роки, коли батько був затятим захисником ідей комунізму, який, за задумом, повинен був перемогти в усьому світі, свого первістка він назвав Марленом – щиро, з чистими помислами, просто склав до купи перші склади славетних слів «Маркс» та «Ленін», – щоб син ріс розумним і добрим, виявляв турботу про незаможних.

Батько ніколи не думав, що його єдиний син стане таким нікчемою, без єдиного вогника в душі та на серці, – сірим, відлюдькуватим, можна сказати, живим трупом! Коли синок підріс, наче мав би порозумнішати, проте цурався людей і цілими днями просиджував у своїй кімнаті, біля телевізора… Татусь заспокоював себе тим, що, можливо, його чадо стане творчою особистістю. А раптом з нього вийде видатний прозаїк, як Тугелбай або Айтматов; а може – знаменитий поет, як Аликул, чи дуже популярний артист театру, як Муратбек Рискулов, або навіть кіноактор, як Бейшеналієв чи Чокморов, а можливо, й художник, як Айтиєв, – головне, це найвищий пілотаж!.. Тоді батько був би на сьомому небі від щастя.

Але ж ні, не справдилися його надії… Він спостерігав за сином і бачив, що той слухає лише зарубіжну музику низького штибу, а по телевізору наразі дивиться тільки дурні, розважальні шоу... Та коли стурбований татусь сказав синові, що треба б дивитися телепередачі киргизькою, аби знати рідну мову, традиції, хоч якось наблизитися до свого народу, той у відповідь випалив:

– На біса вони мені потрібні, ці барани!..

Від таких слів підлітка в жилах батька скипіла кров, перехопило подих. Він спробував напоумити сина, пояснити, що немає повноцінної людини без рідного народу, тому одного дня можна залишитися на самоті, зовсім нікому не потрібним, десь на узбіччі, немов приблудний пес, і тоді настане справжня трагедія! Проте син не слухав батька – всі поради, життєву мудрість постійно пропускав повз вуха. Він ні з ким не дружив, і в школі та, подорослішавши, навіть не залицявся до дівчат, його взагалі ніколи не бачили хоча б з якоюсь подругою. Нікого до себе не підпускав!..

Часом батько гнав від себе неприємні думки, ніби син його ні на що не здатний, як чоловік. Та як же його самого запитаєш про це?.. Якщо й спитати, навряд чи чесно відповів би цей дурень. Швидше за все, розізлившись, лише нагрубив би. Незважаючи на це, батько зважився ще раз поговорити з сином, з надією думав, що ось, мовляв, скаже, знайде потрібні слова, може, до того й дійде... Промовив:

– Сину, матінка, не дочекавшись твого одруження, померла, відійшла в засвіти. Так і не збулося її заповітне бажання… А сам я, як бачиш, через своє погане здоров’я, рано вийшов на пенсію – на «звалище». І скільки ще житиму – невідомо, швидше за все, скоро протягну ноги. Тому привів би ти наречену, синку, подарував би мені онука, – прошу, живи так, як усі інші чоловіки!

– Навіщо плодити смертних? Вони коли-небудь все одно помруть!.. – ошелешив син своєю відповіддю.

– Ох же й дурень ти, мій хлопче! Мати дітей – це продовжити свій рід. Пологи – поява нової людини. Щоб ніколи, не дай, Боже, не перервався рід –  наших предків, мій, твій! Розумієш? Ми, чоловіки і жінки, повинні залишити після себе продовжувача свого роду на землі... – батько постарався хоч якось напоумити сина.

А той – хоч би що, – навпаки, надувся, немов індик, та, погрожуючи й розмахуючи руками, сильно грюкнув дверима і пішов… Звичайно, батьковим бажанням ніколи не збутися, його надії скінчилися!.. Тож після всього татусь навіть не намагався розмовляти з сином на цю тему, просто мовчав. Бо який сенс слова на вітер кидати, якщо нащадок зовсім не слухає? Урветься рід, от і все! Як, яким чином його рідний син виріс отаким скотинякою?.. Авжеж, то –  худоба. Якщо не брати до уваги, що ходить на двох ногах, як і всі люди, то в іншому – яка різниця між ним і тваринами, котрі, не маючи розуму, існують лише завдяки сліпим інстинктам: хочу – не хочу?.. Жодної різниці!

Син, котрий завжди думає тільки про себе, не прагне допомогти іншим, байдужий до всього, безглуздо проживає свої дні, задоволений казна-чим, не знає, навіщо живе на цій землі, не зазирає в майбутнє... Не те, щоб міркувати про долю людства і світу, – він не хоче мати нічого спільного навіть зі своїм народом!.. У чому тоді його відмінність від скотини?! Боже мій, звідки взявся цей телепень?! Як з’явився такий тугодум?! Ні іскри, ні вогника в його душі!

А може, батько недогледів, коли той був ще маленьким? Татусь же був відсутній тижнями та місяцями – їздив у геологічні експедиції… Напевно, що через це. Але й тоді батько намагався щоразу раніше прибігти додому, думав про сина, – як він там, яке виховання отримує? Адже так було... Рахував дні, щоб якомога швидше побачити сина. І тільки-но з’являлася можливість, він ходив на батьківські збори, починаючи з дитячого садка, а потім – до школи, постійно говорив дитині правильні речі…

А може, Сакиш, його дружина, пропустила щось?.. Вона теж усю себе повністю віддавала синові. «Він – єдиний», – казала, і всією душею любила його... Але вона давно пішла з цього тлінного світу, не виповнилося їй навіть сорока! Спадковість зіграла з нею злий жарт – захворіла білокрів’ям… Чого тільки не робила, чим не лікувалася, – все даремно: зовсім змарніла, вичахла, благально дивилася на всіх і врешті-решт віддала Богу душу.

Попри свій стан, вона слабкими руками, як могла, притискала сина до грудей, цілувала його в шийку, щоку... Важким було розставання з дитиною, не хотіла розлучатися зі своїм кровним дитям, найдорожчою людиною на світі. Нехай земля буде їй пухом!.. А ось що з сина вийшло... Може, занадто вже розпестили його? Хто ж знає?.. Як добре, що Сакиш не бачить сина, яким він став: не відрізняється від тварини, не переймається своїм майбутнім, не пишається нашим родом. Одне слово – дурень!

Може, серце її й витримало б, але вона все своє життя страждала б, це точно. І яке ще найгірше покарання потрібне для матері, аніж побачити ось такого пустоголового, байдужого до всього, з черствою душею сина?! Може, це тому, що заради майбутнього, заради можливої кар’єри, сина віддавали в російськомовний дитячий садок, а потім і в російську школу? Авжеж, хотіли уникнути труднощів, тобто зробити так, щоб не було важко синові, – вдома з ним розмовляли російською. Може, саме через це він серцем і душею не зміг потім прийняти свій народ. Отже, самі відірвали його від народу? Так?!..

Мовчазний, замкнутий у собі Марлен і сьогодні, не відстаючи, як тінь, ходив то з одним, то з іншим працівником театру, – робив вигляд, що начебто допомагає їм у роботі. У вухах – як завжди, незмінні, «рідні» навушники, які замінили йому родину, друзів, усе на світі... Раптово він розлютився і мало не збожеволів від люті, коли хтось висмикнув ті навушники з його вух, – це ніби відібрали єдине щастя!.. Оскаженів, різко озирнувся, готовий уже розтерзати кривдника. Перед ним стояв директор:

– Ти можеш хоча б час від часу витягати з вух навушники й поглядати на свій мобільний, га?! З тобою давно намагаються зв’язатися сусіди, ніяк не можуть додзвонитися! Між іншим, я теж... – на підвищених тонах директор відчитав його і тут же, пом’якшав, чомусь із жалем поглянув в очі. Ні, він уже більше не сварився, цей директор, як часто бувало, й не проганяв його…

– Марише, йди-но сюди, – промовив він м’яко, притягнув його за рукав і, взявши за руку вище ліктя, відвів Марлена в бік. – Ти тепер зріла людина... Мужайся, на все воля Бога... Відійшов твій батько в інший світ, а твої сусіди потелефонували мені, бо не змогли до тебе додзвонитися. Я відпускаю тебе... Йди додому, йди!

До Марлена не одразу, не до кінця, дійшло значення отих слів. Що це означає: «Відійшов в інший світ»? Раніше таких слів він і не пригадує… Як це можна зрозуміти?!.. Втім, так сказав шеф, його начальник, тож помічник техніка ліниво почвалав додому. А що робити?.. Спробуй не виконай якесь доручення начальства, сказав – і все!

Марлен із батьком мешкали на другому поверсі старої п’ятиповерхової «хрущовки». Двокімнатну квартиру тато отримав ще в шістдесяті роки. Дали йому тоді житло в організації, де він працював – як молодому спеціалісту та нареченому. І відтоді всім їхнім майном стала ця квартира… Марлен побачив перед будинком гурт людей, але якось не надав цьому значення. Серед них були і малознайомі сусіди, й зовсім чужі люди. Вони стояли групками по дві-три людини та шепотілися між собою… Коли Марлен підійшов до будинку, чомусь усі поглянули на нього таємниче й ніби з жалем, і тут же звільнили дорогу. Хлопець навіть не привітався ні з ким, мовчки і, як зазвичай, понуро піднявся в свою квартиру. Він ніколи з сусідами не спілкувався, тим більше з чужинцями.

Жінки, стовпившись, стояли на сходах – начебто знайомі обличчя, але і серед них зустрічалися ті, кого він зовсім не знав. Яка йому до них справа?..

Двері квартири він знайшов відчиненими. У передпокої й кімнатах теж були люди – вони тихенько і жалісливо перешіптувалися, однак, побачивши Марлена, всі вмить замовкли… Він байдуже проплентався повз них, увійшов до кімнати, де на дивані лежав батько, прикритий старою ковдрою, а навколо нього на стільцях сиділи три-чотири чоловіки з сумними обличчями. Адже тато хворів, скільки Марлен себе пам’ятає, увесь час хворів… Тому, напевно, люди прийшли до нього, побачити.

Молодий чоловік так само пройшов повз них усіх і зачинився у себе в кімнаті. Через навушники, в яких постійно звучала музика, він не почув, про що бурмотіли люди, котрі сиділи біля батька… За звичкою, Марлен вмикнув телевізор і плюхнувся на ліжко. І тільки тоді згадав, що говорив йому татусь, коли син ішов на роботу:

– Марише, чомусь сьогодні у мене серце – неспокійне, сильно стукає...  Виклич, будь ласка, швидку...

Тоді йому здавалося, що батько перебільшує. Адже за це він завжди й недолюблював тата.

– У моєму мобільному – гроші скінчилися. Як я подзвоню?.. – тільки й буркнув у відповідь.

Батько простягнув йому купюру. Попросив:

– Як вийдеш із дому, прошу, сину, одразу поповни рахунок і подзвони, скоріше виклич швидку допомогу. Адже ти – забудькуватий і сам знаєш про це. Тому, будь ласка, не забудь... – мовив татусь, важко дихаючи.

Але Марлен зовсім забув про його прохання. Та можна лікарів і завтра викликати. Не візьме його Бог. Кому цей старигань взагалі потрібен?..

Через деякий час почулися приглушені розмови людей, і хтось голосно заплакав. Раптом двері кімнати Марлена рвучко відчинилися:

– Ти дивись, розлігся собі цей дурило! Давай вставай! Ану, швидко!!! – Ермек, огрядний чоловік, що жив навпроти їх квартири, з люттю увірвався до кімнати і різко смикнув Марлена за плече. – Ану, віддай оце! – він зі злістю висмикнув навушники з вух і кинув на підлогу.

– Ти що?! – Марлен, розлютившись, похапцем підхопився, наче хотів побитися з сусідом. – Чого тобі треба?!

У Ермека від несподіванки перехопило подих. Він із подивом дивився на Марлена. Розгубився і не міг вимовити ані слова… Потім трохи оговтався:

– Эй, ты, сабака! Твой атец умер, панимаешь?! – закричав щосили ламаною російською. Думав, що, можливо, киргизькою той не розуміє, не доходить до нього…

Проте Марленові хотілося лише одного – скоріше знайти навушники та вставити їх у вуха... Він був дуже злий через таку витівку сусіда.

– Ну, помер. То й що?! – загорлав у відповідь, витріщивши очі. – Я що, винен?!

Люди, які зазирнули до кімнати слідом за Ермеком, щоб висловити співчуття синові, розгубилися. Стояли, немов приголомшені, не знали, що й сказати. Поведінка Марлена була жахливою… «Боже! У нього батько помер, рідний, єдиний... Виявляється, буває на світі й отаке дитя – зовсім безглузде, жорстоке?! – думали всі з подивом, у душі кожного залишився неприємний осад. – А може, й наші діти – колись так само?..»

– Помер і що? Що я зроблю?.. – вперто огризався Марлен, намагаючись вимовити бодай кілька слів киргизькою, аби від нього відчепилися, і щоб він міг нарешті підняти навушники з підлоги та увіткнути їх знову у вуха.

– Як це так?! О, горе! Виявляється, він справжній дурень! – як завжди, не зміг стерпіти Ермек. – Эй, я тебе гаварю, что атец умер... Панимаешь ты это?! Атец умер!!! – знову ламаною російською спробував пояснити він.

– Т-так...

– Треба б поклопотатися про покійного! Поховай батька! – пролунали голоси.

– Чого це? Як? Обов’язково мені, чи що, його ховати?! – Марлен вкрай розлютився. Адже його спокій порушили, то як тут не розсердитися? – Всі накинулися на мене, бля!.. Мов собаки!..

У сусідів терпець урвався, й вусатий молодий чоловік, що стояв за Ермеком, накинувся на Марлена, коли той збирався то сісти, то знову лягти на ліжко, – вліпив йому з усієї сили ляпаса:

– Це хто тобі бля, га?! Хіба ми винні в тому, що хотіли тобі допомогти поховати батька?! Скотина!..

Захищаючи голову руками, Марлен чомусь присів.

– У-у-у... Суки... – він гірко заплакав від злості й безвиході…

І тужив не за покійним батьком, а від образи, через свою безпорадність, бо ніколи ще його ніхто так прилюдно не бив, не принижував, із ним уперше сталося таке! За стільки років, скільки він живе на білому світі, не те, щоб підняти на нього руку, ніхто навіть голос на нього ніколи не підвищував, ну, хіба що на роботі, але на те вона й робота. І до того ж, відчутний удар по потилиці викликав сильний біль, навіть іскри з очей посипалися...

– Не треба, вистачить. Припини! Не напружуйся, сволота він... Толку від нього ніякого. Худобиною став, тварюка! – презирливо кинув Ермек. – З поваги до пам’яті покійного, ми самі подбаємо про похорон.

І люди, що знаходилися в кімнаті горе-сина, розвернулися й, обурені, пішли до виходу.

– Якою був хорошою людиною небіжчик... Цей на батька ніяк не схожий... Скотина!

– Хіба він добре робить?! Ми його жаліємо, а він нас лає!..

– Боже! І таке буває, чи не так?..

– Він – не син, він не став сином!

– Собака!..

– Та краще б не було його на світі...

Коли, з болем у душі, засмучені сусіди пішли, Марлен почухав потилицю, що постраждала, посидів трохи, поки голова перестала нити, і, як ні в чому не бувало, знову плюхнувся на ліжко...

І все-таки люди є люди. На ранок сусіди зібралися – всі, як один, бігали, поралися; хтось збирав гроші, хтось займався могилою… Загалом, усім світом дружно поховали небіжчика. Покійний ріс у дитячому будинку і не міг чи просто не хотів відшукати своїх близьких. Тому жодних родичів на похороні наразі не було… Коли ж чоловіки стояли і молилися за упокій душі небіжчика, такого бездушного та невдячного сина його взагалі не покликали, не удостоїли увагою після вчорашнього ганебного вчинку. Отож усі, хто був свідком тієї події чи почув про це, відвертались від Марлена. Погоджувалися, що нічого він не вартий. Бо хіба це син?! Справді, скотиняка…

Вранці, наступного дня після смерті батька, ніби нічого й не сталося, Марлен відправився на роботу, навіть не дочекавшись похорону. Мабуть, ті, хто побачив його в театрі, доповіли директору, що помічник освітлювача знаходиться на роботі. Начальник тут же його викликав до себе:

– Марлене, тримайся. Важко тобі... Кріпись. На, візьми ось, – нехай це буде нашою допомогою від імені колективу театру, – і він дав йому в руки конверт. – Іди, не затримуйся зараз у театрі, поховай свого...

Марлен вийшов на вулицю. Він дуже зголоднів. Бо їжу завжди готував батько, а тепер його вже немає. Марлен неспішно попрямував до найближчої їдальні. По дорозі відкрив конверт, отриманий від директора. Побачив там  чимало купюр, зрадів. «Кльово, майже місяць не голодуватиму, отих грошей цілком вистачить! Виявляється, це – чудово, коли вмирає батько», – міркував він...

 

Українською переклали Сергій Дзюба та Володимир Віхляєв

 

С этим произведением на русском языке можно ознакомиться здесь

 

© Айдарбек Сарманбетов, 2015

 


Количество просмотров: 161