Новая литература Кыргызстана

Кыргызстандын жаңы адабияты

Посвящается памяти Чынгыза Торекуловича Айтматова
Крупнейшая электронная библиотека произведений отечественных авторов
Представлены произведения, созданные за годы независимости

Главная / Художественная проза, Малая проза (рассказы, новеллы, очерки, эссе) / Литература на языках народа Кыргызстана, Твори українською мовою / Переводы
© Чингiз Айтматов, 1972
© Переклад Нарозя Володимир, 2017
Всі права захищені
Переклад твору публікується з дозволу родини автора і перекладача
Не допускається тиражування, відтворення тексту або його фрагментів з метою комерційного використання
Дата розміщення на сайті: 24 липня 2019 року

Владимир Владимирович НАРОЗЯ

Плач перелiтного птаха

(Притча Чингiза Айтматова)

Переклад опублікований в журналі іноземної літератури "Всесвіт" (Київ), номер 1-2 за 2019 рік.

http://vsesvit-journal.com/

 

...Гончі собаки чомусь полюбляють, коли з аїлу виїжджають юрбою верхівці в дорогу. В отій гомінкій метушні виїзду доконечно прив’яжуться, і потім жени їх назад, погрожуй і лякай скільки завгодно – все одно не відстануть, уперто боятимуться осторонь. Дивні вони тварини – їм би тільки в поле, на простір, та щоб якомога галасливіше було, та й людей побільше, так і чекають – тому вони, напевно, і гончаки...

Елеману довелося бігти за своєю собакою до самісінького озера. Поки він допомагав брату Турману заарканити дворічного бичка, якого той відводив разом з жінками і аксакалами, що вирушали на похорони, під ніж – на заріз на поминах, гончий пес Учар встиг причепитися до натовпу і вже налагодився на серйозний манір – нишпорив, принюхувався, стрибав довкола по кущах, подеколи скавулів, підганяючи людей рухатися швидше. Скільки не кликав, скільки не приманював його до себе Элеман – та все даремно. Невтямки було нерозсудливому псові, що це не вихід на полювання, а скорботна, траурна процесія, що вирушає в інший аїл через наглу смерть сестри Алмаш – сімнадцятирічної дівчини; що серед верхових, які сиділи на кобилах і волах, не було жодного молодого джигіта на скількимога баскому коні. Звідки було знати собаці, що всі чоловіки, всі кращі коні, всі киргизи Приіссиккулля, здатні носити зброю, перебували в той день далеко за горами; звідсіль у триденному переході, в Талчуйській долині, щоб зійтися там у битві з полчищами наступаючих джунгарів. Йшов вже п’ятий день, і жодних вістей не приходило з Талчую. Дурний, дурний пес – кому ще в таку хвилину могла прийти в голову думка про полювання, коли невідомо, як могла вирішитися доля всього народу.

Та, власне, яке ж то діло має бути собаці до людських печалей, яке їй діло до війни, до розлук, до смертей і тривог і взагалі до людських турбот, окрім полювання на звірів – на лисиць та на зайців, коли люди на конях самі стають такими ж лютими, невтомними переслідувачами, як і собаки...

Повискуючи від нетерпіння, то забігаючи вперед і при цьому коротко цявкаючи і благаючи людей усім своїм видом, очима і стрибками поквапитися, йти за ним, то даючи круга навколо натовпу, пес Учар не давався в руки Елеману. Страх як хотілося чорному гончому псові, щоб коні рвонули вслід за ним учвал, щоб люди загигикали, підвівшись на стременах, щоб закипіло життя на бігу, в голосах, у пружинистому, свистючому зустрічному вітру. Він все звав їх...

А ні! Ці люди, діди і баби, мовчазні і пригнічені, оточуючи з почуття родинного обов’язку вбиту горем сенірбаєвську невістку Алмаш, не помічали Учара, чорного гончого пса. Їм було не до нього. У такий тривожний, в такий небезпечний час вони, скріпивши серце, вирушали на похорони не стільки заради самої Алмаш – хто вона, молода, келін1, лише півроку як увійшла в сім’ю Сенірбая, – скільки з поваги до чоловіка її – Койчумана, що перебував у цей час на Талчуйській битві, і, головне, заради самого Сенірбая, великого майстра-юртівника, що був гордістю невеликого і бідного роду Бозоїв. Старий Сенірбай третю добу лежав у своїй теслярській юрті, після того, як настиг його серцевий напад, а він давно вже мучився серцем, і коли прийшла звістка від сватів, що серед білого дня впала і випустила дух єдиноутробна сестричка їхньої невістки сімнадцятирічна Уулкан, Сенірбай-юртівник зібрався було негайно відправитися на похорони, як велів обов’язок і звичай між сватами, і вже надів шубу, на подвір’ї вже стояв осідланий кінь, а сини-підлітки Турман і Елеман взяли його під руки, щоб посадити в сідло, як він, переступивши поріг юрти, схопився за серце і вже не зміг вдіти ногу в стремено. Застогнав, вчепившись коневі у гриву, запаморочилася голова, ледве встояв на ногах...

 

(УВАГА! Вище наведено початок твору)

Відкрити повний текст у форматі PDF

 

© Чингiз Айтматов, 1972

© Переклад Нарозя Володимир, 2017

 


Количество просмотров: 162